Заговори, щоб я тебе побачив

Стрийський коледж Львівського національного аграрного університету має багато традицій, які колектив свято береже. Однією з таких традицій є щорічне відзначення Міжнародного дня рідної мови та писемності.

21 лютого світ  відзначає Міжнародний день рідної мови та писемності. Роль рідної мови в житті й культурі кожного народу надзвичайно важлива, бо мова є не тільки знаряддям спілкування, але й засобом мислення, пізнання та набуття знань з усіх галузей науки та мистецтва.

Рідна мова – найдорожчий скарб кожного народу, це феномен, у якому генетично записані його історія і культура.

Серед майже десяти тисяч мов і діалектів, які налічуються в сучасному світі, більшість не мають писем­ності й державного статусу, ними послуговується

не­значна кількість мовців. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років.

От і цього річ, 21 лютого 2018 року,  у коледжі  відбулися ряд заходів, присвячені українській мові, організовані викладачами-філологами.

Усі заходи вражали різноманітністю та високим рівнем підготовки.

Слід відзначити, що ви­кладачі, працівники та сту­денти коледжу підтримали акцію “Прийди у вишиванці“, організовану Ситор О.О., Бунько С.М..

На великій перерві студенти Стрийського коледжу мали змогу слухати радіогазету, присвячену Міжна­родному дню рідної мови та писемності. Увазі слухачів пропонувалися такі теми: “Походження української писемності та мови”, “Основні етапи розвитку української мови”, “Хроніка лінгвоциду”, “Місце української мови серед інших мов світу”, “Тенденції розвитку українсь­кої літературної мови на сучасному етапі”.

Від покоління до покоління, долаючи численні перешко­ди, українці розвивали народну й літературну мови. Адже вільне, творче слово – це душа народу. Якщо в народу віді­брати його мову, він зникне, втративши культуру та історію.

Українська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найблагородніше, найпоетичніше і найболючіше – перший крик немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній зойк прощання людини зі світом, дзвінкий сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, тугу чумака в далекій дорозі і розпач кріпака на важкій підневільній праці, радість творчої праці та побратимської вірності і розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба і золото пшеничних ланів, багрянець світанкових заграв і срібло перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра і плин тихого Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації, і тихий шепіт шовкових трав, гіркоту поневірянь на чужині і від­чуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Укра­їну, за мир, добро і спокій на всій планеті.

Мова дається одвіку й довіку, це – спадкоємність не ли­ше в межах роду, а й цілого народу. Українська мова – це святі скрижалі нашої нації, тому її слід берегти, пишатися нею, завжди пам’ятаючи про її значення, про її рятівну, цілющу, відроджуючу силу.

Один давньогрецький філософ казав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Це дуже символічний вислів із глибоким змістом. Якими побачать українців інші народи, зале­жить від самих українців. Ми хочемо бути багатомовними та освіченими, хочемо, щоб про нас знав увесь світ. Для цього ми маємо засвітитися любов’ю передусім до рідної мови як до найсвятішого скарбу нашої нації.

Викладач української мови

Ситор О. О.